Валерій Лисенко (vlysenko) wrote in interesniy_kiev,
Валерій Лисенко
vlysenko
interesniy_kiev

Хто не любить лаврські музеї?

Тарас Шумейко
Знов про відселення музеїв із Лаври
http://polit.ua/articles/2010/12/20/shumejko.html

Музеї можна любити й не любити по-різному. Одна моя добра знайома мандрує світами, оглядає архітектуру й пристрасно знайомиться з кухнею, проте музеї обминає здалека. Це свідомий вибір – пізнавати світ у живому середовищі не класифікованих, не застиглих об’єктів. Її поїздки – це гонитва за вітром і настроєм, а не ґрунтовні культурологічні студії.
Втім сама мандрівниця присвятила роботі в музеї добрі десять років життя. Тож навряд чи вона не любить музейної справи з переконання, як не любив її французький філософ Поль Валері. У статті «Проблема музеїв» він нарікав на онтологічну суперечність, що лежить у самому принципі музею, – нагромадження витворів мистецтва, кожен із яких вимагає виняткової уваги: «Лише цивілізація, позбавлена насолоди й почуття сенсу, могла вибудувати цей дім безглуздя. Адже є якийсь нонсенс у подібному співіснуванні мертвих видінь. Вони ревнують одне до одного, б’ються за погляд, що приносить їм життя. Зусібіч вони притягують до себе мою неподільну увагу».
Однак, якщо відкинути позу розманіженого естета, важко підважити ту добру роботу, яку роблять музеї. Поза тим чеснота справжнього поціновувача – не зосереджуватися на «рамочних структурах». Ходять же люди до Лувру, щоб подивитись на саму лише Мону Лізу… Російський художник Валентин Сєров щонеділі приходив у колекцію Третякова, аби подивитись на роботу француза Бастьєн–Лепажа «Сільська любов», а Святослав Ріхтер ніколи не дивився за один раз більш як п’ять – шість картин. Ось де глибокі люди!
А втім цікаво, що сказав би Валері про особливу ситуацію, яка склалася останнім часом у Лаврі. Тут уже не просто тиснява експонатів – самим музеям стало тісно. Йдеться про проект, із яким нова директорка Заповідника Марина Громова виступила 4 листопада на засіданні Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності. За її словами, всі музеї, експозиції яких не стосуються релігії, буде виселено, а на звільненій території постане музей історії Києво-Печерської лаври а також «музей біблійних писань». Таким чином вирішиться й питання розміщення понад 70 тисяч експонатів, на які в Заповідника не вистачає власних експозиційних площ. Прикметно, що проблему пропонується розв’язати коштом сусіднього Музею книги та друкарства, чиї фонди й експозиційні площі повинні відійти до майбутнього музею.
Із критикою проекту тут-таки виступила директорка Музею книги та друкарства Валентина Бочковська. За її словами, Музей книги та друкарства має фонд у 50 000 експонатів і приєднання його до Заповідника не вирішує питання браку експозиційних площ.
Звернувшись до канцелярії Марини Громової з проханням про додаткові пояснення, я почув дивну відповідь: на «живу» зустріч керівничка музейного закладу не погоджується. Питання слід переслати факсом на фірмовому бланку. Оцінивши міру труднощів (і шанси отримати задовільні пояснення), я подався до директорки сусідньої установи – Музею книги.
– Друкарство у Східній Україні, - розповіла Валентина Бочковська, - розпочалося на території Києво-Печерської лаври. Саме тут на початку XVII століття архімандрит Єлисей Плетенецький заснував друкарню, запросивши до співпраці видатних гуманістів. І тому для нас так важливо, щоб саме тут, на цьому ж-таки місці перебував музей друкарства України, котрий не зводився б лише до «історії біблейських писаній».
– Такого музею в Україні більше немає. Існує Музей книги і друкарства в Острозі, у Львові є Музей мистецтва давньої української книги, проте немає іншого такого музею книги й друкарства, котрий всебічно висвітлював би історію української книги за весь час її існування. Тут зібрано 58 000 експонатів, з яких 800 одиниць становлять стародруки, 11 000 одиниць – графіка, зокрема книжкова. Це роботи багатьох знаних художників - Федора Кричевського, Василя Лопати, Василя Касіяна, Георгія Якутовича…
– Наш музей – це жива, динамічна структура. Ми ведемо не лише експозиційну роботу: програма заходів зосереджена на живому контакті з публікою, на просвітницькій роботі. Тематично ми не обмежуємось книговиданням: нещодавно відбулися фестиваль ремесел і майстер-клас духовної музики, де учасники не лише вчилися співати за давніми ірмологіонами, за Богогласником, але й освоювали засади українського скоропису.
– Нам є що показувати. Ми навчились працювати по-новому, по-сучасному. Ми стоїмо за збереження музею і вважаємо, що перебуваємо тут цілком доцільно.
Відтак, позиція керівництва Музею книги та друкарства цілком ясно й переконливо суперечить стратегії «інкорпорації», яку плекає щодо цього музею генеральна директорка Заповідника. Та не варто думати, що ця стратегія дихає лише «музейною ревністю» (за Валері) до сусіда. Варто прислухатися до висловлювань керівництва монастиря (що відіграє далеко не останню роль у всій цій історії) і стане очевидним, чиє замовлення намагається виконати Марина Громова. Адже ще раніше прес–секретар митрополита Володимира о. Георгій Коваленко зробив заяву, що майже дослівно перегукується з проектом пані Громової: на території Лаври мусить залишатись і монастир, і музей. При цьому священик уточнив, що музеї на території Лаври «мусять відповідати релігійній спрямованості» і всі «мусять бути підпорядковані Національному заповідникові».
Якими ж можуть бути наслідки згаданого підпорядкування?
Для Музею книги це, безумовно, повне припинення наукової, концертної та будь-якої просвітницької діяльності, закриття більшої частини експозицій. Поза сумнівом, скорочення стосуватиметься насамперед української книги ХХ століття, книжкової справи періоду визвольних змагань.
Істотно, що курс на скорочення й підморожування наукової діяльності простежується й на парафії самого Заповідника. Ось як ситуацію представлено у відкритому листі гурту українських науковців до наукової громадськості світу та академіка Б.Патона:
«Досі одним із провідних наукових осередків українського музейництва вважався Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник. Тут працювали доктори й кандидати наук, фахівці з історії Церкви й сакральної культури. Щороку в Заповіднику провадилися наукові конференції («Несторівські читання», «Могилянські читання», «Православ’я – наука – освіта» тощо), на які з’їжджалися провідні вчені з різних країн. Виходили наукові монографії й збірники.
Ситуація різко змінилася після призначення 8 квітня 2010 року на посаду генерального директора Заповідника Громової Марини Едуардівни. Аналогічно до подій початку 1930-х років погромницька активність нового керівництва спрямована на знищення наукової складової заповідника, виселення музеїв із приміщень Заповідника. Наказом п. Громової № 230 від 10.11.2010 р. звільнено 5 докторів наук і 5 кандидатів наук. У різний час ученим, що недавно пройшли атестаційну комісію, було «запропоновано» піти самим або їх брутально переведено на низькі посади (напр., упорядника кількатомового покажчика видань, що вийшли на території України, Сергія Степановича Петрова – на посаду двірника). Під різними приводами із штату Заповідника звільняються висококваліфіковані музейники (попереджено про скорочення чудового знавця іконопису Ольгу Олександрівну Коваленко), реставратори, натомість на звільнені посади призначаються особи без належної кваліфікації. Зупинено підготовку до друку планових робіт, зокрема збірника документів про втрати культурної спадщини України в мирні роки ХХ ст., про що було підписано угоду між заповідником та Інститутом історії України НАН України».
Важко повірити, але тут, у самому серці незалежної України, поновлюється політика репресій щодо української культури, яка мала місце за часів Петра І та його наступників на престолі: тоді (на Московському соборі 1690 року) було накладено анафему на твори провідних українських богословів, заборонено друк духовної літератури церковнослов’янською мовою в її українському зведенні тощо. Запланований розгром лаврського Музею книги переконливо довершить ситуаційну риму з українським погромом кінця XVII – XVIII століть.
Повертаючись до питання про любов до музеїв, то й тут Заповідник виглядатиме не кращим чином. Адже Музей Михаїла Булгакова, Музей однієї вулиці (що на Андріївському узвозі), той-таки Музей книги і друкарства мають серед киян стале ґроно шанувальників, чим завдячують не лише концепційній вигадливості, але й орієнтації на людину, роботі поза експозицією. Натомість екскурсії в Заповідник особливих сентиментів ніколи ні в кого не залишали. На вході завжди сиділи насуплені тітки, що вимагали плати за вхід – лише втаємничені знали гасло «до Історичної бібліотеки» (розташованої на території Заповідника) або ж уміли зайти з боку Ближніх печер. Екскурсоводи бубніли казенні завчені тексти та ще й присмачували їх (особливо в совєцькі часи) атеїстичною пропагандою та відвертим блюзнірством. У ставленні до відвідувача Заповідник був лише доброю машиною викачки грошей. А нині курс Марини Громової – це та сама оспівана Тичиною «традицій підрізація». І навряд чи на цьому шляху Заповідник здобуде прихильність освіченої публіки. Справді, якщо задуми нинішнього керівництва здійсняться, в Лаврі можна буде лише молитися. Що, звичайно, не так мало. А все ж, як не крути, в цьому буде певне обмеження.
Subscribe

  • Зміни в центрі столиці

    «Все тече, все змінюється» . І Київ теж не виключення із цього правила. Протягом 2019 року в столиці відбувся ряд змін. Зокрема, розібрали старий і…

  • Нижня підпірна стіна

    Легендарна "зеленка" — Зелений (літній) театр, Верхня підпірна стіна, Нижня підпірна стіна — це все олдскульні локації, які розташовані в одній…

  • Парк "Сирецький гай"

    З заброшками в столиці і з напарниками напряг, та й об'єктів для дослідження все менше і менше, тому вирішив здійснити культурну прогулянку. Так, щоб…

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment