June 23rd, 2015

Особняк Терещенко

Много раз проезжал мимо, а сейчас появилась возможность зайти внутрь старинного здания. В центре Киева на углу улиц Льва Толстого и Антоновича находится уникальный особняк.



Статский советник Александр Терещенко начал строить свой дом в 1891 году. Александр был сыном известного сахарного промышленника и мецената Николая Терещенко. По статусу его можно было бы назвать олигархом того времени, но по морали и количеству сделанного для города это оскорбительное сравнение.Collapse )

Цей проклятий «квартирный вопрос» понаєхавшєго тут квартиранта Булґакова

Оригинал взят у mysliwiec в Цей проклятий «квартирный вопрос» понаєхавшєго тут квартиранта Булґакова
Наша пісня гарна й нова… Похвалилися мені добрі люди свіжовиданим (до Дня Києва) альбомом – «Дом Булгакова». І взяв мене сум: люди щиро вірять, що займаються культурою, – і не усвідомлюють, що сам цей заголовок є по суті войовничо АНТИкультурним, у стилі «ДНР/ЛНР»: за давністю літ уже мовби й не завважуваний, але від того не менш брутальний «отжим недвиги».

Зав’язуйте вже з цим мемом, панове, годі. Нема в Києві «дому Булгакова». І не було ніколи. Меморіальний музей – слава Богу, є, а от «дому» – вибачте, нема. Бо будинки в Києві, якщо хто не в курсі, ще на початку минулого століття маркувались (і на поштових адресах значились!) – за ІМЕНАМИ ВЛАСНИКІВ, і аж ніяк не «понаєхавших» квартирантів. Всяк киянин знає, що Шевченко жив на Козинці у домі Житницького (меморіальний музей біля Майдану), а резиденція американського посла міститься на Покровській у домі Стрельбицького. І тільки «домик Петра I» (київського війта Биковського) і «дом Булгакова» радянська влада рішуче й навідріз позбавила їхніх справжніх імен. Просто, взяла й «отжала» у міста – разом із добрячим шматком його, міста, історії.

Перепрошую, але нині час не тільки на перейменування міст і вулиць, охрещених на честь «ґіві-моторол» свого часу, – а й на «культурні реституції» після всього, ними наброєного. А це якраз і вимагає фахового підходу. І ще – звичайної людської чесноти, і (зовсім трошки) – інтелектуальної відваги (рівно стільки, щоб «переступити через стереотип»). Адже ж небагато, так?

Господарі й квартиранти

Андріївський узвіз, 13 – це дім Василя Листовничого. Українського архітектора, інженера, почесного громадянина Києва, чоловіка по-своєму визначного – в культурних націй таким присвячують окремі монографії. (Я навіть застала змалку міську леґенду, ніби саме його батько, збанкрутілий синок славного на весь Київ «купця з-за Канави» – тільки не «цилюрника», а, як Сірки, по «вірьовках і ґвоздках», – послужив Михайлу Старицькому прототипом до образу Голохвостого: безтурботний консумеризм, це вічна проблема «дітей-мажорів», одначе Листовничий-молодший, як виглядає, вдався в козарлюгу-діда, замолоду заприсягся відновити родинний маєток та сплатити батьківські борги – і свого слова додержав!). Збереглись по цілій Україні проектовані ним будинки (у Вінниці точно один зацілів, в Острозі це була жіноча гімназія, а взагалі гімназій він набудував із десяток!), фахівці знають його підручники з будівельної механіки; кузен його дружини, Ядвіґи з Кринських, композитор Вітольд Малішевський, був першим ректором Одеської консерваторії, вся родина дружини брала участь у польському повстанні 1863-го, а перше, що зробив сам Василь Павлович, придбавши садибу на Узвозі, – це викинув із фліґеля друкарню «Союза Михаила Архангела»: правильний був чоловік!.. І ось це й були наші київські еліти – свої, тутешні, глибоко закорінені: шляхетські й козацькі. І російська колоніальна адміністрація мусила з ними рахуватись. Прибулому з Орловщини на доплату «за обрусение края» батюшці могли дати кафедру в натоді вже давно «опущеній» до стану «Духовної» Київській Академії, – але НЕ «квартиру в центрі», як це потім робилося за СРСР: навіть на дачу за містом Афанасій Булґаков мусив підробляти додатково, на вельми «хлібному» тоді в Києві місці – цензором у міській управі (не помри батюшка завчасу, Листовничий, дуже ймовірно, і Булґаковим відмовив би квартири: цензорів корінна київська еліта зазвичай у себе не приймала – то вважались люди «ганебного бізнесу»).
Штука в тому, що після поразки 1918-1920 років майже на ціле століття «місцевим» було відмовлено у праві на власну «сторі» – елементарно позбавлено голосу (переважно разом із головою!). Зате доплата «за обрусение края» й далі лилася щедрим потоком – і ніколи не убувала. От і «маємо, що маємо».

Прописка-на-крові

Василя Листовничого Радянська влада знищила двічі. У 1919 році його розстріляла ЧК – тричі (!!!) виводили в Лук’янівській тюрмі «к стєнкє» на імітацію розстрілу, а потім застрелили під час вивозу з міста при спробі втечі (ох і кріпкий, видать, чоловік був!..). Друге ж, витонченіше знищення можна, в термінах сьогоднішньої війни, назвати «інформаційним» – і вирішальну роль у ньому відіграв таки його квартирант, «Мішка-венеролог», який, виїхавши з Києва до Москви й завоювавши там оглушливий успіх «Турбіними», твердо вписав себе в золотий фонд російської літератури 20-го століття, як Михаїл Афанасійович Булґаков.


Collapse )